Греко-перські війни
Проект "Ключові події історії", фрагмент 1.
English version of the text:
У результаті занепаду або падіння великих імперій пізньої бронзової доби (Єгипет, Вавилон/Ассирія, Хетти) відбулися географічні зміни в цивілізаційній структурі Західної Євразії/Північної Африки: акцент з афро-азіатського “родючого півмісяця” перемістився на захід, і протягом наступного тисячоліття чи більше міцно закріпився на Середземному морі.
У цьому регіоні почали з’являтися нові гравці, молоді та енергійні, зокрема фінікійці та греки. Обидві культури дотримувалися дуже відмінних від імперій пізньої бронзової доби тенденцій: якщо останні розвивались поблиз річок і на великих ділянках землі, вкритих родючим ґрунтом, то нові культури були мореплавцями, а тому, як правило, трималися узбережжя та островів, що дозволяло їм жити за рахунок часто нікчемних з сільськогосподарської точки зору земель та вільніше вести торгівлю.
Як наслідок, структура їхнього поселення та правління базувалася на містах-державах і колоніях, а не на великих територіях, що охоплювали багато населених пунктів і керувалися одним урядом. Не було сенсу, а то й технічної можливості тримати жорсткий контроль над сушею (не кажучи вже про море) між містами. Часто також не було можливості для міст поширюватись на навколишню територію, тому будь-яке надмірне населення або ті, хто сподівався на кращу долю, мусили шукати свій новий дім далеко від місця народження. А труднощі у комунікації призводили до того, що колонії швидко ставали напівнезалежними, зв’язаними лише спільною мовою та культурою з материнськими містами.
Однак один із нових гравців з’явився на азіатських теренах великих імперій минулого. Багато у чому він наслідував стиль минулих цивілізацій, а не нові сили Середземномор'я. Це були, звичайно, перси. Маючи значно кращу матеріальну базу та добре організовану центральну адміністрацію, вони не тільки завоювали, але й утримували жорсткий контроль над дуже великими територіями, і виглядали гігантським нестримним монстром у порівнянні з мізерними містами-державами середземноморського узбережжя та островів.
Не дивно, що дуже скоро майже всі середземноморські поселення у азіатському регіоні стали перськими васалами. Фактично, на своєму піку імперія Ахеменідів Дарія I (кінець VI - початок V століття до р. Х.) панувала над землями, що належали всім разом узятим імперіям пізньої бронзової доби, від долини Інду до Лівії, плюс ще трохи додаткових ділянок. Здавалося б, що поглинання ще більших земель на європейських узбережжях Мармурового та Егейського морів було лише питанням часу…
Так було підготовано сцену для однієї з перших ключових подій в історії людства. При бажанні пік цієї події можна звести до одного дня: 27 вересня 480 року до р. Х. День, коли не тільки Греція, але й Європа в цілому здобули незалежність від Азії та від старих цивілізаційних кліше, що домінували в регіоні протягом тисячоліть.
Звичайно, вибір цього конкретного дня є дещо умовним. Конфлікт тривав близько півстоліття з двома найвідомішими кульмінаціями, війнами біля 490 та 480 років до р. Х. Існує багато історичних досліджень, як стародавніх, так і сучасних, які розбирають ці події. Однак слід зазначити, що негрецьких стародавніх джерел майже немає, тож усі розповіді є упередженими. Але з культурної точки зору, саме в цьому і полягає суть, розповідь про ці війни стала напівміфічною та згодом вплелась у тканину не тільки грецької, але й усіх європейських цивілізацій.
У дуже загальних рисах цей конфлікт можна змалювати так.
Все почалося з іонійського повстання 499–493 років: іонійські греки (тобто ті, що населяли азіатські прибережні землі та острови поблизу) були не дуже задоволені своїми перськими правителями. Зрештою повстання було придушене, усі грецькі міста-держави, які брали у ньому участь, знову підкорені. Але це сповістило центральну перську владу про нагальність “грецької проблеми” та про загрозу, яку становив для Персії грецький спосіб життя та мислення. Тож відразу виникла ідея провести низку карально-завойовницьких військових експедицій у власне грецькі землі у Європі.
У 492 р. перські війська підкорили грецьку “європейську північ”, тобто Фракію та Македонію. Після цієї операції до всіх грецьких міст-держав у Європі були надіслані вимоги підкоритися, і більшість із них неохоче погодилися. За винятком, звісно, зухвалих Афін і Спарти, які вбили перських послів і таким чином додали образу до шкоди (або навпаки), що не могло залишатись безкарним.
Це призвело до наступної кампанії 490 року, яка почалася не так погано, але закінчилася повною катастрофою для персів, коли ті спробували напасти на Афіни. Перси почали з захоплення плацдарму приблизно у 40 км від Афін1, і для цього висадились з кораблів на Марафонську рівнину, але були заблоковані хитрим маневром афінської армії. Перси значно переважали афінян чисельністю, і тому пряма атака була б самовбивчою. Однак, зайнявши домінуючі височини навколо рівнини, афіняни перерізали шлях наступу на Афіни. Перси спробували вийти з цього глухого кута, повернувшись на кораблі, але коли частина їх сил була на борту, греки атакували тих, хто залишився, скористувавшись безладом евакуації. Послідувала вражаюча бійня, коли перси гинули тисячами, а афіняни, за легендою, втратили лише 192 бійці. Більш того, одразу після битви греки перегрупувалися та рушили назад до свого рідного міста, упередивши перський флот і не давши тим висадити десант безпосередньо біля Афін. Перси все ще переважали греків чисельно, але через тактичний провал були змушені визнати поразку і повернутись додому, закінчивши кампанію того року.
У загальному плані ця перемога греків була далеко не вирішальною, та її ідеологічне значення важко переоцінити. Усі греки (і інші народи теж!) по всьому Східному Середземномор’ю дізналися, що могутніх персів можна перемогти навіть у прямому протистоянні, незважаючи на перевагу в живій силі та ресурсах. Не допомогло й те, що різні внутрішні проблеми завадили персам провести чергову антигрецьку операцію протягом наступного десятиліття.
Але перси були не зовсім тими типами, які могли б просто пробачити й забути своє приниження. У 480 році новий верховний правитель, Ксеркс, син Дарія I, особисто очолив новий похід на зухвалі Аттіку та Пелопоннес. Розмір залучених сил був легендарним: “випивали ріки досуха, з’їдали цілі поля пшениці та стада худоби” і все таке. Важко сказати напевно, але числа точно були у сотнях тисяч, а можливо, сягали мільйона і більше!
Здавалося, що доля греків, особливо їхніх провідних міст-держав Афін і Спарти, була вирішена. Навіть славетна оборона Фермопільського проходу героїчним спартанським царем Леонідом2 і трохи менш відомий захист Евбейської протоки (битва при Артемізії) об'єднаними грецькими військово-морськими силами не змогли зупинити цей натиск. Беотію було втрачено, а там і Аттика, грецьке “м’яке підчерев’я”, була швидко захоплена. Афіни довелось евакуйовати, мстиві перси вбили всіх, хто наважився залишитися, а потім зрівняли місто з землею.
І от нарешті настав час для обраної нами точної дати переломного моменту. Завдяки поєднанню хитромудрої пастки — одному з грецьких лідерів, Фемістоклу, вдалося переконати Ксеркса, що значні сили греків готові дезертувати, і таким чином спровокувати його напад у заздалегідь обумовленому місці й у визначений час — і тактичної переваги на морі, грецький флот зміг розгромити утричі більший флот персів у протоках біля острова Саламін. Це сталося 273 вересня 480 року до р. Х. і віттоді все змінилось.
Становище Ксеркса раптом стало дуже небезпечним: без значної частини свого флоту та з грецькими військово-морськими силами, що блокували його лінії постачання, його величезна армія була приреченою на голод. Пам’ятаєте ті ріки, які випивались, і стада, які з’їдались? Усе це мало звідкилясь узятися, а грецькі землі, бідні на сільськогосподарські щедроти, навряд чи могли забезпечити навіть малу частину того, що було потрібно. Тому Ксеркс переступив через свій гонор і втік з основною частиною свого війська. А залишені ним окупаційні сили не були достатніми для приборкання розлючених греків і були розгромлені у битвах під Платеями та Мікале наступного року. Що дозволило грекам убезпечити протоки між Європою та Азією та запобігти подальшим перським вторгненням.
Це фактично завершило греко-перські війни. Протягом наступних десятиліть на островах і, часом, аж до узбережжя Єгипту відбувалися певні військові дії, але грецькій материковій частині вже ніколи ніщо не загрожувало, і масштаби будь-яких наступних зіткнень зменшилися на порядки. Зрештою було досягнуто фактичного миру. Історики і досі сперечаються, чи був коли-небудь підписаний офіційний мирний договір, але між сторонами точно було досягнено твердого розуміння за принципом “ми не турбуємо вас, а ви не турбуєте нас”.
Головною військовою подією решти V століття у Греції був великий конфлікт між Афінами та Спартою, відомий як Пелопоннеська війна. Існує більше ніж достатньо доказів того, що це було заохочено персами, які таким чином продовжили боротьбу з греками непрямим шляхом, покладаючись більше на підступ, дипломатію та політичні ігри, ніж на пряму військову конфронтацію.
Отже, у день 27 вересня 480 р. до р. Х. у Саламінській протоці сталася справді переломна подія. Її головне значення полягало не лише в зміні ходу греко-перських війн, вона принесла з собою набагато глибші культурні та цивілізаційні наслідки.
Щоб зрозуміти це, ми повинні повернутися до різниці у культурних парадигмах, що визначали грецьку та перську цивілізації. Є причина, чому ми суб’єктивно віддаємо перевагу грекам, коли читаємо про ті події 2500 років тому: Стародавня Греція стала першим шаром основи нашої власної сучасної цивілізації. Я тут назву лише кілька основних рис, які давньогрецька цивілізація дала людству і які тепер є важливими для нашого способу життя:
Спосіб мислення: “філософія”. Можна знайти щось подібне до філософії у моделях мислення багатьох народів, але жоден з них не був настільки одержимий спробами раціоналізувати навколишній світ, соціальні відносини і навіть велике та страшне невідоме божественних та інших містичних сил, як це робили класичні греки. Як не дивно, і на відміну від багатьох культур, схильних догматизувати певні “правильні” істини, греки практикували багато різних способів розуміння всього: важливою особливістю їх “філософії” було те, що ніщо не було твердо постульованим, існувало багато різних і часто суперечливих шкіл думки, і це вважалося нормальним станом речей! Наслідки розвитку цієї парадигми настільки глибокі, що про це можна писати вічно і все одно не охопити всього. Сучасні науки, як природничі так і гуманітарні, математика, мораль і етика є лише найбільш очевидними з тих областей, які були б неможливі без прийняття спочатку грецької манери філософського мислення.
Мистецтво правління. Ще одна сфера, яка зазнала глибокого впливу своєрідного грецького “філософського” способу мислення. На відміну від традиційних азіатських і північноафриканських імперій, при колоніальній системі розселення питання створення ефективного місцевого самоврядування стало головним пріоритетом і, до того ж, не існувало загальновизнаних відповідей у рамках якоїсь священної багатовікової традиції. Це призвело до значної кількості експериментів і роздумів на тему уряду та державності. Хоча греків традиційно прославляють як творців демократії, насправді вони доклали немало зусиль у випробуваннях різних форм правління, від деспотичних до ліберальних. Греки назавжди зламали стереотип того, що можлива лише одна форма державності, створена богами, предками чи кимось іншим.
Історіографічна традиція. (Геродот! — Не кажіть нічого більше!) Багато з того, що ми тут обговорюємо, ми знаємо завдяки “отцю історії” Геродоту. Основною темою його детальної книги, яку багато людей продовжують читати навіть сьогодні, є саме греко-перські війни. Його новий підхід до написання історії на противагу різноманітним офіційним хронікам — що, ймовірно, також робить його батьком журналістських розслідувань — полягав у спробі поговорити зі свідками, зібрати докази, а потім представити всі зібрані матеріали та висновки з них читачеві. Сам він часто займав суто нейтральну позицію, коли стикався з суперечливими версіями. Або, намагаючись виробити якусь послідовну версію подій, він не соромився викладати всю свою лінію міркувань. Відтоді ця манера писати про історію сильно вплинула на практично усіх істориків, від давніх до сучасних.
Фонетичний алфавіт. Про нього часто забувають через очевидність, хоча це може бути найважливіша річ з тих, що нам подарувала давньогрецька цивілізація. Розвиток писемності в Середземномор’ї та на Близькому Сході йшов багатьма різними і часто складними шляхами, через ідеограми тощо, доки не було вироблено дуже вдалий фінікійській алфавіт. Але останній важливий крок позначення літерами не тільки приголосних, а й голосних звуків був зроблений греками, які запозичили та вдосконалили фінікійську систему. На відміну від важких для розуміння та використання ієрогліфів або клинопису, це дало просту схему для розвитку письменності будь-яких мов.
Естетика:
Візуальна (архітектура, скульптура, кераміка, живопис тощо) не потребує особливих коментарів.
Літературно-театральна. Подібним чином не треба нічого пояснювати.
Музична. Не така очевидна і остаточна, як два попередні пункти, але теорія музики Піфагора все ще є фундаментальною для нашого розуміння музики. І взагалі, різними шляхами (наприклад, через середньовічну латинську традицію та Візантію) принаймні частина давньогрецької музичної культури точно дійшла до наших часів.
Релігія. Це може стати великою несподіванкою, оскільки греки розвинули багато з того, що ми сьогодні називаємо “релігійними практиками”, але у стародавніх греків ніколи не було поняття “релігія” як такого. І це ще одна важлива і досить ліберальна риса їхнього мислення. Так само, як і у випадку з філософськими школами, вони легко дозволяли будь-які види релігійних практик, у тому числі дивні та чужі, а пізніше були відкриті навіть до чогось настільки чудернацького, як єврейська релігія. Це виявилося як благословенням, так і прокляттям, коли греки (і люди, які дотримувалися грецьких філософських шляхів, що насправді дорівнює майже всім у Європі та навколо неї) нарешті прийшли у християнську теологію. Хоча і розвинувши її до глибокого розуміння та чітких раціональних формулювань, зрештою вони не могли ні про що дійти згоди, що призвело до гострих розбіжностей і постійної боротьби в Церкві. Але, знову ж таки, це робить стародавніх греків набагато ближчими до нашого способу мислення про релігію, ніж більшість культур до чи після них.
Мотивація подорожувати та шукати пригод. Очевидний наслідок практики колоніальних поселень та торговлі, він не потребує особливого пояснення, достатньо згадати Одіссею та Аргонавтів.
Це мало дуже важливий наслідок: на відміну від звичайної поведінки багатьох інших народів, греки прагнули поширювати культуру, а не панування, що зрештою призвело до еллінізації земель, заселених різноманітними народами, аж до західних частин Індії. Що, у свою чергу, проклало шлях для багатьох майбутніх цивілізаційних розробок.
Роль окремої людини: “героїзм”. І останнє, але не менш важливе: на відміну від багатьох східних соціальних концепцій жертвування окремою особою на благо всіх, де “благо всіх”, до того ж, може бути звуженим до чогось іншого, скажімо, волі царя, греки були рішучими прибічниками цінності особистої свободи, іноді навіть поперек волі могутніх богів. І в їхніх міфах видатні герої чи навіть скромні непримітні особи можуть відігравати більшу роль, ніж боги, тоді як боги часто також мають власну особисту волю, цілком протилежну формальному правителю всіх богів Зевсу, або загальному “божественному консенсусу”. І у цьому, навіть якщо порівнювати з багатьма пізнішими культурами, греки виявилися ближчими до нашого сучасного способу мислення. Що, звісно, не є простим збігом, ми є “духом їхнього духу”, подобається нам це чи ні.
Треба зауважити, що якби перси перемогли і взяли під свій контроль материкову Грецію, це не знищило б усі вищезазначені особливості повністю. Зрештою, значна частина фінікійської культури вижила, незважаючи на те, що ключові фінікійські центри Тір, Сідон, Біблос тощо підкорилися перській владі. Пізніше фінікійська культура відродилася у Карфагені.
Однак вражаюча перемога проти такого, здавалось, нездоланного ворога наповнила греків величезною гордістю та енергією, а також додала цінності їхній культурі в очах усіх. Ми можемо бути впевнені, що перси зробили для греків те, що карфагеняни пізніше зробили для римлян: дали їм міцну віру в себе та свою цінність як цивілізаційної сили, яка може і повинна процвітати, поповнюватися та поширюватися якомога далі. Як ми знаємо, після завоювання та поневолення римлянами греки зуміли у відповідь культурно “поневолити” своїх завойовників і, навіть у наскрізь латинізованій середньовічній Західній Європі, зрештою завоювали своє верховне місце в усіх сферах думки та культури.
І все це значною мірою тому, що все відбулося так, як як відбулося 27 вересня 480 р. до р. Х.
Всім вам відома легенда про бігуна, який сповістив Афіни про перемогу і для цього мусив якнайшвидше пробігти цю дистанцію, що, в свою чергу, призвело до заснування відомого однойменного виду змагань з бігу в кінці 19 століття. Якщо замислитись, то більш цікаве вшанування давньої битви важко уявити.
З вірною йому спартанською військовою елітою та кількома підрозділами від союзників, у традиційній міфології їх загальну кількість зазвичай вважають рівною трьом сотням, але насправді спартанців та союзників там було кілька тисяч — що все одно було нічим проти принаймні 100 000 – 300 000 персів.
Дехто каже, що це було 26 вересня, але ж 27 значно красивіше число, чи не так?